села; дорога й дорога, безлюдная доріженька попереді мною…
Хутко перебігли до міста; наче між комашню впали. Ідуть і їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалі, перекупки. А жиди довгополі, куди не глянеш, усюди вони, наче тії хрущі шершавіють.
Пан звелів коней зупинити коло заїздного двору, і повів свою молоду у кімнати. Візникові грошей дав — пообідай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собі та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: — Гей, хорошая, вродливая! Я аж здрігнулась. Се візник на мене гукає. Придивлюся до його: тотож чорнявий, матінко! — такий чорнявий, як єсть тобі ворон. Засміявся — зубів у його незлічено, і білі ті зуби, білі як сметана.
— А кого вам треба? — питаю його.
— Еге, кого!.. Як бо тебе звати?… Устина, здається?… Ходімо зі мною, з Назаром, пообідаймо.
Дуже я змерзла, а піти — думаю — як його піти? Ще пані бучу зніме!
— Спасибі вам, — відказую, — я не хочу їсти.
Візник усміхнувсь: — Як собі знаєш, дівчино! — тай пішов.
Чималуж я годину пересиділа, поки вийшли вони. Пан тоді зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обідала ти?… Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуці гроші на долоні лічив, дзвякаючи. — Дайте дівці пообідати!
Хазяїн гроші в кишеню тай побіг.
— Що се, що се? — жахнулась пані, — ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — відказав пан. — Адже вона голодна, тай намерзлась добре!
— То що? Вони до сього звичні. Спізнимось: я боятимусь.
