— Бігай, дівчино, та хутенько! — каже мені пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Пані почервоніла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона-ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те „я“ накрикує!
— Сідай! — грімнула далі на мене і сама у повіз ускочила.
Пан здивувавсь: не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Щож? — питає пані, — хутко?
Тоді сердега сідає коло неї…
А хазяїн бородатий: — Дівці абеду не прикажете?…
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали.
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де світилось. Їдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуці купкою стоять люди із світлом і хлібом святим. Кланяються, витають молодих.
— Спасибі, спасибі, — дякує пан, приймаючи хліб на свої руки. — Привіз я вам паню молоду, — чи вподобаєте?
Сам сміється, радіє: кому то вже така краля не сподобна буде!
А пані, як гляне на його, — аж іскри їй з очей скакнули, на лиці міниться.
Люди до неї — щоб то її по свойому витати; а вона вихопила в когось із рук свічку та в двері — стриб! Люди так і шугнули від тих дверей, нічого панові й не відмовили.
Пан неспокійний, смутний, пішов собі, похиливши голову.
Ввійшла і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Світлички невеличкі, та гарні, чистенькі. Стільчики столики, все те новеньке, аж лошиться. Чую — гово-
