Та швиденько в двері
— Бувай здорова, серденько! — сказав мені у слід.
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що, й як. Забачила зіллячко за образами: — Що се таке?
— Се баба божничок уквітчала.
— Що?… То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зілля, серце! Се вже зовсім по мужицьки.
— Добре, серденько…
Тоді вона його цілує: — Голубе мій!
От, находились, наговорились.
— Що се, — каже пан, — що нікого нема? Куди се баба поділась?
— А бач, бач, — зацокотала пані, — які вони в тебе порозпущувані! Схотіла, то й пішла!
— Та не де дінеться! Ось я її гукну…
Тай кинувсь гукати: — Бабо! бабо! бабо! — як той хлопчик слухняний.
— Зараз, серденько, баба прийде, — говорить пані, обмовляючи її.
— Та де вона була?
— Певно щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? І вона ізучилась бігати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у сій кімнаті.
Стала я знов за дверима; знов дивлюсь і слухаю.
Увійшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена! Тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась пані й питає: — А що вам треба, пане?
Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.
