— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусів гукати, — каже пан.
— Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти. Лупа очима, та кашляє, та ходить — не знає, що вже йому робити.
Пані від його відвертається. Бабуся стоїть від порога.
— Щож, вечеря готова? — питає пан, уже хмурніше.
— Готова, паночку, — тихо і спокійненько відказує бабуся.
— Серце, — до панії, — можеб ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — відказала, пані, вибігла і дверима грукнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
— То я собі піду. На добраніч вам, паночку!
— Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! — загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько відмовила: „Добре, паночку!“
Вклонилась і пішла собі.
Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. — Боже мій! — промовив до себе, — чого вона плаче? — І так він те слово тихо, такеньки смутно, промовив!
Не втерпів — пішов до неї, — цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.
— А вечеряти не хочу, каже панові. — Я на твої слуги — не то що — і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом… Родичі тай тоді!
Сиджу сама у дівочій: сумно; тиша така… Отто життя моє буде! Всюди красне!…
