— Тепереньки, — думаю собі, — наші дівчата наживуться без моєї пані! Веселенько та любенько їм у купці… А мені — чужа сторона і душі нема живої…
Коли щось у віконце стук-стук… Так я й згоріла!… Сама вже не знаю, як я догадалась… Сиджу, ніби не чую.
Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та двері всі попричиняла, щоб пани не почули.
— А хто се тут? — питаю.
— Я дівчино-горличко!
— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: он в те віконце добуваєтесь!
— Тож бо й не в теє! На щож і очі в лобі, коли не зочити кого треба!
— Не так то конче й треба!… Отсе найшли розмову крізь подвійне скло!… Гетьте! Ще пани почують!
Тай відхилилась від вікна.
А він таки: — Дівчино! дівчино!
— Чого се ти попід віконню вкопався, Прокопе? — загомонів хтось потиху. — Он, вечеря вже готова ще відколи, а вас нікого нема!
Хтось уступив у сінці. Я відчинила, аж се бабуся.
— Здоровенька була, дівчино, — промовила до мене — Просимо на вечерю, зозулько!
— Спасибі, бабусю!
— То й ходімо!
— Ось я панії спитаюся.
— Чого питатись, любко? Тож вечеря!
— Чи звелить іти.
Бабуся перемовчала хвилинку, тай каже: — То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки підожду.
Пани сидять у купці любенько, веселенько; щось між собою розмовляють. Я ввійшла, а пані: — Чого сунешся?
— Пустіть, — кажу, — пані, мене повечеряти.
— Іди собі — вечеряй.
