Катря хоч і говорить і жартує, а здається, все чогось сумна і неспокійна. Бабуся, сидячи за столом тихенько і величненько, якусь думку собі думала. Тільки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, яж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
— А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодій панії довгенько служиш?
— Яка вона гарна! — закинула молодичка.
— Поможеться, що гарна! — гукнув Назар — коли дивиться так, що аж молоко кисне!
Бабуся зітхнула важенько: — Годі тобі, годі, Назаре.
— А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — він мабуть ізроду нікого не скривдив!
— Дай йому, Боже, і пару таку, — промовила бабуся.
— Як то тепереньки нам буде? — смутненько каже молодичка. Зітхнула і задумалась. — Яка то буде? — знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
— Буде, як Господь дасть, голубко, — каже бабуся.
— Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув Назар. — А тепер до галушок берітесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Пані тобі в око впала?… Чи може ся краля? — Тай моргнув на мене.
— Нехай мені та пані й не сниться! — відмовив парубок, сідаючи проти мене, — де вона і вродилась така неприязна!
Тоді молодичка до мене: — Дівчинко-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа по душі…
Тай спинилась. Всі на мене дивляться пильно… І парубок очей з мене не зведе. Якби мені не той парубок, то всеб нічого, а при йому соромлюся та червонію, — трохи не заплачу.