— Дівчино! Лиха наша пані молода! — вимовить Катря.
— Недобра! — кажу їй.
— Господи милосерний! — крикнула, — чуло моє серце, чуло!… Дитино моя!… — Кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи тогож я сподівалась, ідучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Та плаче-ж то так, — сльоза сльозу побиває.
— Не такий страшний чорт, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справді її дитину пані своїм оком пожерла.
— Годі голубко! — вмовляє Катрю бабуся, — чого нам дуже трівожитись? Хіба над нами нема Господа милосерного?
Парубок ані пари з уст; тільки куди я негляну, усе на його погляд очима спаду.
Повечерявши, поблагословившись, біжу назад у будинок, а за мною: — На добраніч, дівчино!
— На добраніч вам! — відказала, тай ускочила в сіни. Увійшла в дівочу, — серце в мене бється — бється!… Думаю тай думаю… що як він вдивився в мене очима!… І пані моя тож мені па думку навертається: ледві у двір ступила, вже всіх засмутила… І чого той парубок чіпляється?… Бодай же його, який хороший!… Місяць стоїть проти мене у повні…
„Ой місяцю, місяченьку,
Не світи нікому!…“
Пісня так і підмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб він знов озвався під віконцем, чи щоб не приходив…
Минає день, тиждень, місяці і пів року збігло за водою. Здається, що в хуторі й мирно: цвіте хутір і зеленіє. Колиб же поглянув хто, що там кої-
