лось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти кришеняточки… і ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птацтво полошили, та всеж то якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була; все бачила, всюди як та ящірка по хуторі звивалась і Бог її знає, що в їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани — сусіди нашу панію похваляють — величають: „Ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма, що молоденька, — добреб нам усім у неї вчитись!“…
Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надії й думки. Він був добрий душею і милостивий пан, та плохий зовсім — ні що з його. Спитувавсь він жінку вмовляти, та не така то вона. Далі вже і наменути на сю річ боявся, — мов не бачить нічого, не чує. Не було в його ні духу, ні сили. Сказано: „Добрий пан; не бє, не лає, та нічим і не дбає“. Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає: — А щоб вас! А бодай вас!… От уморять мені друга!
— Не буде з його нічого, — каже Назар. — Я відразу побачив, що квач, — ще тоді, як він Устину обідом нагодував… Якби таку жінку та мені, яб її у комашню втрутив, — нехай би пихкала!
Тай зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме.
А що Катря сліз вилила, то де вже ті їй сльози брались. Візьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далі й заридає у голос.
А Прокіп дуже зажурився. Усе щось собі думає і зі мною вже не жартує.
— Отсеж бо, які ви смутні, — кажу йому одного разу, — се було в вечері, присмерком, — чого ви такі смутні?
