А він мене за руку, — пригорнув і поцілував. Заки я сахемнулась, його вже й немає.
Усі люди повяли, змарніли; тільки бабуся величня, як і була. Як не лає, як не кричить на неї пані, бабуся не лякається, не метушиться. Іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними. І не счуєшся було, як до неї пригорнешся тай заплачеш, — от як дитина до матері своєї рідної горнеться.
— Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрі плачуть, а ти перетрівай усе, витерпи бідочку!… Хібаж таки й перетерпіти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, — хіба за ділом, — та так боязко оглядається, так поспішається вже, наче йому з пущі вихопитись від звіря лютого йдеться.
Спізнилась якось вечерявши, тай біжу хутенько. — І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти? — думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене і оббігти не пускає.
— Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш?
Утікла-б від його, так ноги мене не несуть. Стою… горю…
Він тоді мене за руку!… Обіймає, пригортає, та все питає: „чи любиш?“ — Такий чудний!…
Посідали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя і світ мені милий і таке в світі гарне все, таке красне!… Чого вже, коли й пані спостерегла:
— Що се тобі? — каже. — Чого се так розчервонілась, наче хто вибив? Чи може що вкрала?!
Боже мій милий! Як то вже я того вечора захистного, темного дожидаю!… Звелить пані на вечерю йти, — Прокіп мене дожидає. Перейме та
