Сторінка:Марко Вовчок. Інститутка. 1929.pdf/35

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Чого се ви, Катре, так падькаєтесь, без спочинку? — кажу їй.

— Робитиму, робитиму, поки сили. — А очі в неї так і горять позападавши. — Може вгожу, може вмилосерджу.

Отже не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться — до дитини, — а дитинка вже на божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила його до серця, — воно й переставилось.

І побивалася-ж Катря, і мучилась, і раділа:

— Нехай-же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янголятком божим, — лиха не знатиме, моє ріднесеньке! — А далі і заголосить: — А хтож до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у світі?… Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!

Назар — ніби й нічого, розважає свою Катрю, молодим її віком заспокоює; а в самого вже помякшав гучний голос, потай усіх сумує.

По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то що робити, вже й по світу ходить нездужає. А пані все таки: — Чому не робиш діла? Я тобі те, я тобі друге!

— Тепер я вже не боюсь вас! — відказала Катря, хоч мене живцем із'їджте тепер!

Дала-ж їй себе знати пані!…

— Прокопе! — кажу я, — що отсе з нами буде?

— Устино-серце! Звязала єси мені руки!…

XXXV.

Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважала й на її чоловіка — візника.

Пан, нишком від пані, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, — скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, і заліг там, аж счорнів; ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, похожаючи по двору, вздріла й підняла.