— Ніколи того не всмію ваше високоблагородіє!
Вклониться їй низько, вправо, вліво, ногами човг, та й з хати, та на лаву — і знов свище.
— Бодай вас! — кажу йому якось, — коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живії, а ви…
— Не горюй, не горюй, дівко! На те вона служба називається. Он бач, скільки в мене зубів зісталось… На службі втеряв!… Був у нас копитан… ух!
Та тільки ухнув.
— А ти що думала? Як у світі жити? Як вислужитись? Тебе бють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!… І! крий Боже!
Зговоривши теє, знов свистіти! А Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув.
— Воли в ярмі, тай ті ревуть, а то щоб душа христіянська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нові ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокіп, — а так: або вирятуйся, або пропади.
— А в мене знов така вдача: утечи! — зареготав Назар. — „Мандрівочка — рідна тіточка“.
— Піймають! — скрикнув москаль, схопившись, — піймають — пропав.
Що там у кого було на серці, а всі засміялись.
— Не кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — інший побіжить, тай спіткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втікати?… „Від якої втік, таку й здибав. Із дранки та вберешся в переперанку…
заспівав, як у дзвін ударив.
У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; свічки перед богами невга-
