симі падали. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, — веліла дівчинку та висікти: — Ти, грішнице, і моєму спасенню шкодиш!
Наша пані журилась і плакала за старою дуже: — Вже тепереньки сама я на світі зісталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе — каже панові, — яка мені надія? Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам Бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мій друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперша річ — не псуй мені людей.
— Що се ти, любко? Бог з тобою! Отсе знов усім турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе!…
Такеньки було вмовляє її.
Одного разу хотів він її розважити, тай каже: — Годі тобі, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобі скажу: я вже кума пригласив.
— Когож ти просив? — перехопила його пані.
— Свого товариша. Такий славний чоловік, добрий.
— Боже мій, я відразу догадалась!… Запросив якесь убожество… Та я не хочу сього й чути. Не буде сього! Не буде!
А сама в плач ревний.
— Серденько, не плач! — благає пан, — серденько, занедужаєш!… Не буде того кума; я його перепрошу, тай кінець. Скажи тілько мені, кого ти хочеш, того й запитаю.
— Полковника треба прохати, — от кого!
— Полковника, то й полковника. Завтра я поїду до його. Ну, ізбач мені, любонько, що я тебе засмутив!
— Ото-то й єсть, що ти мене зовсім не жалуєш; усе мене журиш!
— Голубко моя! — промовив пан стиха, — пожалуй і ти мене. Ти знай сердишся, кричиш, сваришся; а я сподівався…
