Та як заридає!
Пані до його: — Чого се ти, чого?
За руки його хоче брати; а він затуливсь обома, та ридає-ридає!… Ледві вже його розговорила, і цілувала вже, і обнімала, — на силу стишився.
— Та скажи-ж мені, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його.
— І сам не знаю, моя люба, — відказує пан, ніби всміхаючись, — так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмійсь мені, що я наче маленький розплакався.
А сам зітхнув.
— Ти може думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить пані.
— Ні, любиш…
— Люблю, та ще як!… А в купці не можна раз-у-раз сидіти; треба господарювати, моє серце!
Тай поцілувала його.
У ранці поїхав пан і полковника завітав у куми.
Народився син у пані. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум — полковник вкотив у двір сивими кіньми, побрязкуючи, позвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою — шаблю придержує, та плечима все напинається вгору.
Я рада, що мені трошки вільніше, — вибігла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з панією.
— Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — сміється.
А Прокіп йому: — Пане, віддайте за мене дівчину!
— Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, тай живіть собі любенько.
— А пані? — каже Прокіп.
