та все промовляє: — А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?
Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би — крізь землю пішов. А зійдуся з ним — весело і любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій, куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить…
— Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Він пригорне мене, та подивиться в вічі так то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
— А чогож усе смутний, Прокопе?… От ми вже тепереньки в купці на віки.
— О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково то сподіватись що годинки в Бога — догани тобі та муки!… А боронити — не сила… Важко, Усте!
— Як небудь ізо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все у двійзі легше.
— А може й справді так, рибонько!
Тай усміхнеться і пожалує мене.
Так то вже я радію, як розговорю його, розважу!
Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осени. Тут і счинилось…
Одного дня трусили в саду яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то зза тії гілки, то зза тії. Трохи вже й притомилась бабуся, — сіла відпочити.
— От уже й літечко красне минулося! — промовила, — сонечко ще світить, та вже не гріє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
— Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора зза ліси визирає? — питає мене.
Я гляну, — аж справді коло тину купка діток.
— А що, дітки? — питає бабуся. — Чого прийшли, мої соколята?
Малі мовчать, та тільки оком закидають у коші з яблуками.
— Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже на їх бабуся.
