Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє: — Ні, годі!
А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує: — Що? як? га?
Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан, що було його духу, пригнався: — Що се?
Мій чоловік випустив тоді панію з рук.
— От твої щирії душі! — ледві промовила пані. — Дякую тобі!… Та чогож ти мовчиш? — скрикнула ще голосніш. — Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш!
— Що се поробилось? — питає пан на всі сторони у великій трівозі.
Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі — такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка: — Розбишака!
— Не підходьте, пане, не підходьте! — озвавсь мій понуро.
— Е, бачу! — каже пан, — тобі тут місця мало. Постій же: розшибатимешся у москалях — скільки хотя!
Пані аж верещить: — У москалі його, у москалі!… Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!
— Візьміть його! — крикне пан на людей, — звяжіть йому руки!
Прокіп не пручався, сам руки простяг… ще й всміхнувся.
А Назар під той гук до мене: — Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!… От, чи буде краще, — не знаю…
Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають. Назар запрягає коні під пана.
Довго думав мій чоловік, далі каже: — Устино! сядь коло мене!
— Що ти починив, мій голубе? Що ти сподіяв? — говорю йому.
— А що я сподіяв? Будеш вільна, — от що! Будеш вільна, Устино!
