вмовляємо! Хіба тоді ущухне, як надійде дядько, та гримне на неї: — Знов баба кисне! А вона його боялась дуже, що такий він — ані до його заговорити, ані його спитати.
— Що се за чоловік у світі! — каже було стара, — який же він грізний та неласкавий — нехай Бог боронить! Чи він ніколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!
Рано-ранісенько схоплюся, біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсь до дому.
Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько: — Чи добре натомилась, Усте?
От якось сидимо в вечері. Москаль на лаві з люлькою, хазяйка коло віконця, а ми з Прокопом оддалік. Сидимо мовчки всі, коли у двері хтось стук-стук; а далі: — Здорові були! — гукнуло щось за дверима.
Сеж Назар!
Увійшов, і стоїть перед нами, стелю підпираючи; люлька в зубах; і сивизна, ти-б казав, у густі кучері поховалась.
— Хазяйці і всім нехай Бог помагає!
— Спасибі! Милости вашої просимо! — витає його стара.
— Звідки се ти взявся, Назаре? — питає Прокіп. — От наче з землі вийшов!
— Я звідти, — каже, — звідки добрі люди мандрівки виглядають.
Дядько поворушивсь — поглядає на двері.
— А чого се крутишся, пане москалю? Одної віри, — не цурайся!
Дядько все дивиться на вікна, на двері.
— Овва, який же баский! Чи не вітра в полі хочеш піймати? Да ти і сам, бачу, степовик… Отже й не пробуй, — не піймаєш. А лучче дай мені люльки запалити… — Як же вам ведеться тут? — питає нас. — По чому в місті молодиці моторні та гарні? — моргає на мене.
