Сторінка:Марко Вовчок. Інститутка. 1929.pdf/48

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ріться!… Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вік звікуєш під палкою… Оттак живи!… Без роду, без племя, без привіту, без совіту, — на всіх розкошах!

А стара тоді до його: — А деж ваш рід, дядечку? Звідки ви самі?

— З кантонистів! — відказав похмурно москаль, — з тих, коли чули, що нас у холєру поменшало. Роду нема, не знав і не знаю.

— А матуся ваша?

— Казав: не знаю!… Чого дурно розпитувати?

— Оттакеньки і я тепер безрідна! — каже хазяйка, хлипаючи.

— Іще й вона між люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!… Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й тебе не згадає; нікуди піти, і нігде зістатись. Усі тобі чужі, і все, усе чуже: і хата, і люди, і одежа… Степовик! мовляв (до Назара)… Так, брате! Мене з степів узято… Ну, і славні мабуть тії степи були!… Дай, бабо, горілки! Випємо до дна, бо на дні молодії дні!

А в самого сльози котяться, котяться. І сміється він разом, і горілку пє. Далі вже як упав на лаву, так і заснув.

— Ну, по сій же мові та будьмо здорові! — каже Назар. — Прощай, Прокопе-брате!… Та ось, трохи не забув. Припас я тобі грошенят крихту: пять карбованців. Поживай здоров!

— Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобі вернути…

— Гай, га! Аби живі були! Се не панські гроші — братерські: ними не зажуришся. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на пів року; з собаками не піймають.

Тай пішов попрощавшись. Тільки його й бачили.

XLVI.

Господи милий! Якеж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою і з лихом, а такеж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути