й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю — нікого не боюся; робитиму, чи ні — ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі і на тілі, що й я живу.
Коли так на весні чутка: москалі виходять у поход!
— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє відразу почуло, що правда. А тут і наказ: „у поход, у поход лагодитись!“
Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що — повернусь, каже, будемо вільні.
— Так, так! — кажу, — так, мій голубе!
А серце моє болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. — Бабусечко-ж моя люба! — Я її здалеку на вздвір'ї і пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну.
— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.
— Отсе ви тут зістаєтесь у сьому пеклі!
— Та вжеж тут пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла… тут і вмру, моя дитино.
— Та до смерти терпітимете?
— І терпітиму, пташко!…
Поблагословила вона нас, як дітей рідних, обділила, чим мала. Попрощалися ми, пішли… Тай не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десьто вода гучить; а високо над усім грає-сияє вишнє промінясте сонечко.
Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зісталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.
Не суши себе слізми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене.