Сторінка:Марко Вовчок. Інститутка. 1929.pdf/50

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Дожидаю… Що яка та служба довга! Уже сім год, як він пішов. Чи тож побачу коли?… У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш жилося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кровю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла — зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки — і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не звязані руки мої. Се лихо дочасне, не вічне! — думаю.

То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!… Та мене й Бог забуде! Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа, — я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!…