— Пора! — каже старший брат і устає.
В один мент усї вони були на ходї: печера спустїла. Прудко, швидко пробираючи ся по жпилях та скелах, брати зникли за ними.
Їдуть козак із козачкою до дому… О, весела, весела доріженька: де глянути — усе цьвіте й пахне, про що здумати — усе любо та мило та ясно!…
Як тепер усе добре — і згадувать колишнї напасти й лихо і забігти мислоньками у перед, у пришлость одрадісну! Розмовляли вони про те як житимуть у купі, як господарюватимуть разом.
— Будемо жити сами двойко — каже козачка — а вже-ж у нас нїкого нема!
І дві пароньки найщаслівших очей ізглянули ся із собою.
Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку — вона змінила ся на лицї й промовила: — А де мої брати тепер? Де брати- Чи живенькі?…
Та сльози й побігли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнути ся, до кого головкою припасти. І наплакавши ся ревними сльозами, козачка піднесла головку і знов промовла: — Нїколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер!… Як то їх Бог милує, Михайле коханий, а? — спитала вона й дожидала козакового одвіту — як їх Бог милує?…
