більшало щастєчка й радощів, Галине сердечко до усїх озивало ся.
— То прощавайте, спасибі вам! — каже Михайло молодицї. — Прощавай, козаче, та рости! — каже до дитини.
— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.
— Спасибі… щаслива дорога! — одказувала молодиця. — Вклони ся, сину, вклони ся! — Син не хотїв вклонити ся й уперто драв головку до гори, як мати нахиляла.
— Бачте який! — каже молодиця, сьміючи ся. І Михайло й Галя одказали їй усьміхом.
— Так се шлях у Хрумово? — спитав іще раз Михайло.
— Сей, сей самий. Тільки, що ви не боїтесь їхати? Говорить, що небезпечно… славлють.
— А усього чи-ж переслухати, що говорють та славлють! — одказує Михайло.
— Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїть ся!
Ще всьміхи, ще вклони й пожаданя добрі — й ог уже хуторець зник із очей з своїми маками червоними й млин не шумить і вони гаєм, то спускають ся к Днїпру, чуючи його прохолоду, то знов піднимають ся високо, прислухаючи тільки плески та лелїннє хвилї Днїпрової.
— Коханий — говорить Галя — а що, як справдї нападуть на нас розбійники?
