Сторінка:Марко Вовчок. Кармелюк (Краків, 1940).pdf/12

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

хоча дочула вона, нічого не відказала, перестала дивитися на його, а утопила очі у гаєву гущу.

— Чия ти дівчино? Де живеш? — пита Кармель.

— Я наймичка з Ланів, служу там у хазяїв, у Книшів, — одказала йому дівчина.

— Лихі, мабуть, люди ці Книші? — каже Кармель.

Дівчина на цеє не одказала, почала зривати та збирати зілля.

Кармель теж, поруч з нею йдучи, зілля зриває та дівчині подає, а дівчина бере — й усе Кармель питає її про життя та про буття. Та як став він говорити, яково важко у чужих людей жити, та яково сумно, почала тоді дівчина знову сильно й гірко плакати. Так сльози й ллються, так і котяться по личеньку біленькому. А Кармелю такеньки жаль дівчину, що хоч вмирати лягти!

— Не плач, не плач — говорить він до неї.

— Як же не плакати мені? — одказала дівчина, — самі сльози ллються!

І довго лилися сльози перед Кармелем, наче солодко було їй перед ним своє горе виплакати.

Потім дівчина каже:

— Час мені додому.

Дві слізки останні скотилися, рожеві устонька всміхнулися любо та смутно, гарні очі глянули ясно та щиро.

— Прощавайте! — промовила дівчина.

А Кармелю з нею прощаватися все одно, що ніж гострий у серце; і просить він дівчину:

— Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів, мені по дорозі!

Зирк, а віз його далеченько — воли завернули вбік і пасуться. Кинувсь Кармель, вивів волів