Сторінка:Марко Вовчок. Кармелюк (Краків, 1940).pdf/13

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

на шлях, посадив дівчину на віз, сам сів коло неї й поїхали.

Їдуть, мовчать та думають, їдуть зеленим гаєм. Вони разом наче опинилися в якімсь божім раї, в якімсь непевнім щастячку: на лиці живцем румянець зарумянів, уста злегка розтулилися, немов серце міцніш бється.

І здавалося їм, що доїхали вони до села хутенько так, як би птах легкокрилий перепурхнув. Ось видно вбік село Лани, велике багате село, панський будинок з білого каменю стоїть, немов палац над усім селом, на узгірячку округи його квітники рябі, алеї темні. Пишний це був будинок і вкинувся Кармелеві в вічі своєю пишнотою. Якась наче хмара темна повила його обличчя гарне. Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і в той самий черк і собі посмутилися й тихий голос поспитав його:

— Чи ви знаєте цей будинок?

— Уперше бачу! — одказав Кармель. — Та багато-багато я бачив уже таких скрізь, — вони затуляють світ бідному чоловікові!

Вїзджають вони у саме село Лани, проїхали вулиці й дівчина встала з воза, подякувала, попрощалася, пішла й зникла у заулочку, а Кармель далі поїхав.

Їхав Кармель далі та все тільки оглядавсь на село Лани, жаліючи, що вже попрощавсь з дівчиною, та запевняючи себе, що знову з нею побачиться хутко; і до млина він приїхав — дівчина в його з думки не йшла, і почав він розпитувати мельника (мірошника), що то за такі люди Книші, й як вони живуть, і який в їх звичай. А мельник був чоловік дуже понурий, дуже довгоусий