хитливого: бач, очима раз-у-раз зиркає у воду — не може на себе надивитися, хвастлива!«
Мельникова дочка, справді, частенько зазирала у воду, де відкидалося її личенько смугляве та румяне з блискучими оченятами, та, може, що вона й не одним своїм личеньком любувала, бо окрім його вода оддавала ввесь зелений потік узгіря, на котрім вона сиділа, старі дуби, котрим мельник ціни не складав, козака, що задумавсь, замисливсь, і, здається, забув увесь світ й усе у світі. Так, може, не одним своїм личеньком любувала мельникова дочка, та мельник був, як уже казано, чоловік понурий, і з того часу, як він, поховавши жінку, одшукав у неї сім дзеркальців, яких уже смирних і пісних жінок і дівчат він стрічав на віку, так не помоглось: зосталось таке в його переконання, що кожнісінька вдивляється у сім аж дзеркальців, — і зосталося те переконання немов гвоздем вбите. А мельникова дочка… Та мельникова дочка — бувай здорова! Не будемо вже тут знати, як ти заспіваєш далі і що зробиш далі — мельник кличе Кармеля, — от складають муку на віз, іде розплата й Кармель їде додому.
Їде Карвель додому та все дума про дівчину, про наймичку. Мина село Лани вже так потихеньку, начеб недужого віз, а очі то як розбігаються на всі боки! Та ніхто не показавсь на вулиці й аж до самого дому, до господи зідхав Кармель.
Дівчина з ума не йде. Перебув день Кармель з своїми думками — важко й солодко; перебув другий день — ще важче, ще солодше; перебув третій день — зовсім уже несила. Голова горить, і серденько кипить, і тіло болить. Ще ледви перемігся він до півдня, а там запріг та й поїхав у село Лани.
