Сторінка:Марко Вовчок. Кармелюк (Краків, 1940).pdf/16

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Він не знав, не бачив, як переїхав чистим полем, як проминув темним гаєм, тільки все поганяв та й поганяв, бо поле, здавалось йому, розбіглося усе ширше та далій, гай усе розроставсь довшій та непроглядній.

Приїхав таки у Лани. Приїхав. Тихий вечір, сонце низенько, на селі пусто — ще люди з роботи не повернулися, тільки стрічалися на вулиці діти, що бавились та грались, та наймички дві пішли по воду.

»Вийде і вона по воду«, — подумав собі Кармель і повернув коня до ріки і став дожидати. І вона уявилася з відрами і вона прийшла — Кармель й охнути тоді не міг, такечки дух йому заняло. А дівчина, побачивши його, узялась рожевим румянцем, мов вогнем і полумям. Нікого не було над річкою, тільки вони самі двойко.

— Ти підеш за мене, дівчино кохана? — питає Кармель.

А вона йому одказала:

— Я твоя.

Посідали поруч над рікою, на зеленім низькім березі, і посиділи вони так укупі аж до зірок ясненьких. І не чула того вечора Маруся-наймичка, як хазяйка сварилася на неї за гаяння, як дорікала й докоряла, що трепихалося з розкоші любої та нової та нової. Як полягали усі спати, сиділа Маруся край віконця й дивилася на зорі блискучі, на небо прозоре. І їхав Кармель додому помалу й теж дивився на зорі блискучі, на небо прозоре. Такеньки дивляться у небо ті люди, що вони дуже кохають на землі.

Говорив Кармель до своєї неньки:

— Хочу я, нене, одружитися, хочу взяти за себе наймичку Марусю!