Мати почала його вговоряти й прохати:
— Не женися ти, мій соколе, на тій Марусі! Не бери, мій сину, наймичку! Візьми ти краще багату жінку.
— Нене! нене! — промовив Кармель, а сам так ввесь і затрусивсь, і затрепихавсь. Чи ж ти мені не рідная мати?
Старенька злякалась його обличчя й виду:
— Оженися, любенький, оженися з нею! Коли вже вона тобі така мила, то й мені теж буде дорогою невісткою!
І оженився Кармель з наймичкою Марусею.
Перший рік, одружившись, Кармель був зовсім поправився: суму того не було й віди. Жінка в його пишнілась як пишна рожа, і жили вони з нею як риба з водою. Народилася дочка в їх, усе в господі велося добре, і стара Кармелиха казала, дякуючи Господеві, що кращої вже долі ні діткам, ані собі не жадає вона.
Коли оце ж знову засумував Кармель. Засумував та й засумував. Знову почав з хати втікати, блукати на самоті, знову почав блідніти й зітхати.
З чого те лихо повернулося? Звідки нагналося? Чи ж не був він щасливий і коханий, і на все довольний? До чого ж ще гнати? Чого жадати?
Отже, власне, одного разу сиділи вони всі вкупі ввечері, по роботі, тоді, знаєте, як вже усе стихне, сонечко вже запало за зелений гай і от нахвалиться перва зірочка; тоді, як чоловік, потомлений денною потомою, одпочиває й обіймають йо-
