стара, чого йому й у свойому повіті зникнути і по чому вона порішила, що він близько десь, а не далеко, — перестала вона слухати сусідову мову і знову задивилася на шлях.
Смутнії ж гарні очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривались від сусіди і пильно-пильненько вона його мову прислухала.
А сусіда розказує:
— От, — розказує, — крамарів розбили, панів розбили. Тільки ще є тут диво…
— Яке диво? — питала молода Кармелиха.
— А таке диво, — говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї, — таке диво, що нікого там не ріжуть, ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач; а зобачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був — і пучкою до тебе не доторкнуться. От, кажуть, їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та засміявсь: »Не боюсь я вас, каже, пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге-цінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте — мені нема часу стоять, хазяїн дожидає, буде лаяти!« Тоді, кажуть, виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей і промовив: »Їдь собі, друже«, — і сам і всі його молодці зникли у пущі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива і додому приїхав сам не при собі, і привіз капшук грошей — саме щонайчистіше срібло!
Нічого не промовила на це Кармелиха, тільки зблідла, наче біла хустка, і поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках і теж слухала, наставивши ушечка.
