спокійним сном — то зідхала вона у сні, та знову скрикувала, — сон хоч зміг неміцну стареньку, та спокою їй не давав.
Не спала Кармелева дружина. Вже багато ночей вона не спить і багато, мабуть, ще не спатиме, бо вона молода й кріпка, а щодень, щогодини її тугу прибільшує. Коли чує — тихенько-тихенько відчиняються двері, і бачить вона — вступає він, і чує його у своїх рученьках. І не знала вона, чи стемнів тоді божий світ, чи засяв, чи то була розкіш, чи біль, — і як уже схаменулася вона у садку і бачила округи себе пахучії квіти, ясний місяць і зорі, і тоді ще довго-довгенько вона нічого не розуміла — не знала, тільки теє, що вона в його на руках, що він тут коло неї. І все вона дивилася на його, і потроху опамятувалася. І почали вони розмовляти по-тиху, по-вірну і цілісіньку ніченку розмовляли.
Місяць скотився із неба, зорі поховалися, соловейки позмовкали, схід почав рожевіти й древесні листочки затрепихалися, і Кармель обняв поцілував вірну дружину, прощаючись. І пішли вони разом обойко полем, шляхом до долини за селом, — у долині три коні паслося вороних і два товариші дожидали, палючи люльки. Тутеньки ще попрощавсь Кармель із дружиною, чули товариші, що промовив він до дружини: »Буду до тебе«. І всі троє спали на коней та й помкнули — тільки іскри спід копит кінських сипнула — та з очей зникли.
А Маруся повернулася додому. І дома, і в сусідів уті й усе ще спало — тільки що розсвіт порожевів пломенистій та древесні листочки жвавій трепихалися.
