мені, що його незвісно хто, коли й для чого поклав серед пляцу, вони свій обід мали й вечерю. Мабуть, вони і ночували б тут, та не позволяли на це міські порядки, то мусіли щоночі братись до хижки, де найшли собі містечко, і там лягали звечора. Останній погляд був на темницю, на її понурі віконечка й думка остання понад нею носилася; уранці думка перша летіла і перший погляд жадав того понурого образу темниці.
Жадної полегкості, жадної зміни не робилося, тільки що погода все холодшала, осінні морози пали — вечори й ранки стали морози; й у люди вже загорнулися в кожухи, усюди в печі запалили по хатах — і мала дівчинка хутче та хутче бігла ввечері до хижки, а ранком на своє місце на великому камені проти темниці, а стара вже не мала сили кроку перейти, не опираючись на молоду невістку.
Усі вони знали, який суд буде, і тільки дожидали того дня, коли скінчиться, прийшов той день ясний, холодний, сніжок потроху порошив, — коли відчинилася темниця, і, глухо брязкаючи кайданами, почали виходити злочинці, пара по парі. На пляцу зібралась купка людей, дві якісь жінки плакали, виглядаючи своїх поміж парами в кайданах. Якого лихих, розпачливих голів пройшло поміж тими парами!
От Кармель. Хто має з ким попрощатися, позволили попрощати. Кармелева мати впала, побачивши його; жінка його з дочкою була коло нього, зовсім напоготові за ним іти в далеку дорогу, та Кармель, попрощавшися з ненькою, став прощатися й з жінкою, і з дочкою і щось тихенько промовляти. Жінка спалахнула на лиці, почувши його слова, як від непривіденного жалю, а дочка
