Сторінка:Марко Вовчок. Кармелюк (Краків, 1940).pdf/32

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

там, сумуючи, не розлучалися з ним у думці, проводили його душею, незнайомим шляхом у незнану зсилку.

 
VII.

Минув рік по тому. Стара мати, як пообіцялася хутенько вмерти, так і вмерла, і на весні її могилка вже травою заросла густо й високо.

У хаті жила Кармелева дружина з дочкою. Колись хутенько після того, як Кармеля заслали, сусіда, глядячи по голівці його малу дочку, любенько спитала: »Що ви поробляєте з мамою, маленька?« — а маленька одказала їй: »Дожидаємо!« — бо вони дожидали. Казав Кармель дожидати його, зістатися вдома: »Легш визволюся й повернуся сам«. — »Буде, як кажеш«, — на те одказала вірна дружина й на все згодилась. Далі вже мала дочка підросла, навчилася ошамненько в мові поводитись — ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та вони дожидали його. Дожидали щодня, кожної ночі, кожної години. Дожидали удосвіта, і ранком, і вдень, і ввечері, і опівночі — од зоряниці, до зоряниці, від ночі до ночі — усе дожидали. І минали їм такечки години, дні, тижні й місяці. Вдень праця, робота, клопіт і все та сподіванка й дожидання. Вдень часом сусіда ввіходила до їх, і денний гук, і гомін, і клопіт і їх трохи поїдав собою, а ввечері, як усе втихало й не знімалося жадного округи поруху, мати з дочкою тихенько сиділи, засвітивши в хаті, наче на привітання. Мала дочка не бралась до іграшок — любила вона з ненькою розмовляти та часом співала маленьким голосочком батькові пісні, і як уже старалася мала виспівувати краще. Так