Сторінка:Марко Вовчок. Кармелюк (Краків, 1940).pdf/33

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

старалася маленька, що личенько починало палати, сердечко котилося і вся сама маленька трепихалася. Мамині очі дивились на неї й руки простягалися — брала її мати до себе й пригортала — маленькі рученята обіймалися коло маминої шиї і такеньки довгенько-довгенько вони зоставалися, довгенько — часом до глухої ночі.

Пізно-пізно. Ніч уже минає, світло згасає, дитинку, що не радилася лягти у постільку, зможе сон коло неньки й молода Кармелиха у досмертній тузі та печалі затулить личенько білими руками.

І такеньки час минав, та минав, та минав: а вони дожидали, та дожидали, та дожидали.

Одного вечора сиділи вони у хаті, засвітивши світло, як завсіди, і думали все тії ж думки, і сподівалися усе тими ж сподіванками. Котрого вже то вечора, у котрий то вже раз мала дочка промовивши: »Може сьогодні« до неньки, обойко вони сиділи тутеньки.

Коли ж хатні двері відчинилися й він, дожиданий, уявивсь поперед ними!… Боже-світе! Боже-світе!

На другий день у селі все прокидалося й сповнялося село спокійним, щоденним гомоном, і сонечко ясненько зіходило, і, як перш, виходила вранці на роботу молода Кармелиха, так і тепер вийшла вона. Вийшла й подивилася округи, подивилась — наче б усе округи змінилося та як заплаче сильненько, як заридає! Не з жалю, бо як мала дочка кинулася до неї, вона ж благенько такеньки всміхнулася, як споглянула — так же бо променіло з гарних очей — відрада сама!

Хутенько потім Кармелиха спродала свою хату, попрощалася з усіма й покинула село з дочкою.