Молодиця день цілий робила на поденщині; дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла; воду бралася сусіді носити, у городі в неї полоти, »Яка ж розумненька дівчинка!« — щовечора казала сусіда стара, гладячи дівчинку по голівці та даючи у дрібнонькі рученята шажок і другий, і йшла у свою хату на спокій, завізвавши дівчинку й на завтра робити до себе. Мала виходила на береги туди, звідки видко до гаю, й думала там сама собі і гадала, і часом співала пісні — тієї пісні, що тато навчив, держачи її на своїх руках та пригортаючи до себе там, у зеленому гаї.
Повернуся я з Сибіру, нема ж мені долі!
Хотя же я не в кайданах, однак же в неволі!
Слідять мене в день, і вночі, і всяку годину,
Нігде мені подітися, від журби я згину!
Зібрав собі жвавих хлопців і що ж мені з того?
Засідають по дорогах, ждуть подорожнього.
Ой, чи їде, дарма, треба ждати!
Ой, прийдеться Кармелюку марно пропадати!
Зовуть мене розбійником, кажуть, що вбиваю,
Я ж нікого не вбиваю, бо сам душу маю!
Якщо візьму в багатого, я вбогому даю,
І, так гроші поділивши, я гріха не знаю,
Маю жінку, маю дитя — коли ж я їх бачу?
Як згадаю про їх лихо, може сам я плачу!
Пішов же б я до їх в село — красу мою знають.
Куди тільки повернуся, то зараз піймають,
Прийшла туга до серденька — як у світі жити?
Світ великий і розкішний, та ніде ся діти!
У неділю дуже рано у всі дзвони дзвонять.
Ой, а мене, Кармелюка, як звірюка, гонять.
Нехай гонять, нехай ловлять, нехай заганяють,
Нехай мене, Кармелюка, в світі споминають.
