й пішла чутка така, що з того часу йому сталося, як почав він по чужих селах їздити та з чужими людьми знатись, і думали, що може подруживсь він з яким недобрим чоловіком та й смутиться й мучиться.
Як тільки почула це його мати, зараз стала питати його:
— Ти туди й туди їздиш, сину, (а він їздив по сільських ярмарках, по хуторах, по деревнях і містах з житом, з усяким зерном, овочем, з плодом, своє власне, що було на спродаж, спродавати і теж людське часом наймавсь возив, і було йому найлюбіше приятство от такеньки денебудь поїхати), — яких ти там людей бачиш?
— Яких же я людей бачу? — одказує Кармель. — Багатих та вбогих.
— З якими ж ти людьми, сину, подругуєш? — пита мати.
— Мої друзі — вбогі бідолахи, — говорить Кармель, — от мої друзі!
Ну, мати вже зараз думає, що його хтонебуть з багачів обидив або скривдив, і зараз випитує:
— Моє ти сердечко миле, хто ж це тебе обидив, кажи мені!
І вже обіймає його й до серця пригортає, — дожидає тільки, що він їй поскарживсь, а вона тутеньки його й пожаліє, і попестить, і покохає. Та він нічого не казав, тільки подививсь на неї. Мати ще гірш тривожиться та непокоїться, й уже не знати, що думає і собі уявляє, як там обидили й скривдили їй сина й усе »кажи« та »кажи« вговорює його та благає.
— Ні, — говорить їй Кармель, — мене не обіжали й не кривдили мене.
