въ поко́ю сидя́ть мо́вчки, безъ гу́ку, безъ го́мону, безъ за́бавокъ, тихе́нько; аби́ поворуши́лись, аби́ слове́чко міжъ собо́ю зговори́ли, за́разъ пани́ й грімну́ть: »Що́ тамъ за го́мінъ! Ось я навчу́ васъ ти́хо сидіти!« Сполохну́тця голубъя́точка, та й сти́хнуть.
Що-дня́ Божого умива́етця Оле́ся дрібни́ми слёза́ми: »Діточки моі! квіти моі! повъя́ли ви въ зелепо́чку!«
Яке́ було́ добро́, продали́, а гро́ши роскоти́лись. Чи ма́ло жъ на таку́ се́мъю тре́ба? а па́ні не дае́ нічо́го, та ще й гні́ваетця. »Ти«, ка́же, »пови́нна сво́е ма́ти: ти бага́того ба́тька, є́ всёго дово́лі! Коли́ тобі жа́лко діте́й, то зодяга́й сама, а въ ме́не й безъ васъ бага́то росхо́ду.«
Чоловікъ зъ нудьги́ зовсімъ занепа́въ здоро́вьямъ, ступівъ я́кось, нічо́го ёму́ не стра́шно, не бо́язко, не бо́лезно ста́ло; а пе́рво зъ вели́кого жа́лю такъ було́ й обміра́е. Не оди́нъ разъ Оле́ся блага́є ёго́ було́ слізьми́ згля́нутись на діто́къ, не губи́ти іхъ, якъ вінъ у вели́кому го́рі, не памъята́ючи себе́, стрімголо́въ було́ ки́даетця съ ха́ти, бліди́й, о́чи блищя́ть, таки́й, що й подиви́тись на ёго стра́шно, — та лю́бими слова́ми, ла́скою и вгаму́е ёго́, що було́ обійме іі́ й діто́къ, до се́бе приго́рне, та й розілье́тця слізьми.
Я́кось горюва́ли вку́пі, коли́ зъ-нена́знімка ли́хо нари́нулось, та що найтя́жчее: ставъ панъ у доро́гу ла́дитись, ажъ за Мо́скву, и Йва́на Золотаре́нка зъ собо́ю бравъ. И не проха́лись, бо таки́й невірний бувъ, немилосе́рдний, що ду́рно й го́лову було́ клони́ти.
