й не зупиняє розмови. Грициха шкромадала барабулю. Всї у хатї слухали тої розмови зовсїм рівнодушно. Тілько Гриць часом зітхав…
Кільканайцять днїв після сего прийшли відвідати слабого Семениха з Процихою тай Іваниха. Семениха сидїла під вікном на лаві, а Іваниха з Процихою стояли коло дверей. Молоденька Іваниха дуже несьмілива. Страх їй прикро було, що дуже велика: Проциха сягала їй під груди. Іваниха чула ся опущена, бо кілько разів глипнула в бік на Проциху, не видїла нїчого, тілько Процишине волосє. Ще й то її непокоїло, що не могла найти слова розради для Грицихи. Семениха й Пропиха говорили, а Іваниха румянила ся.
Грициха сидїла на припічку з опертою на стільци хорою ногою тай пряла.
— Сусїди мої, сусїди! — приповідала. — Вже-ж я довго з вами не буду сусїдувати. Вже-ж бо я піду з дїтьми попід чужі плоти. Заберуть чужі люде мою працю. Цїлий вік свій я гарувала, ночи не досипляла, робила тяжко, як та худобина, тай не собі, не собі.
— Кумко Грицихо, — потїшала Семениха, — не завдавайте собі жалю. Таже Бог ласкав тай люде не Татари. Є другі, що ще не так бідують. Та то вже христянин приходить на світ, аби бідувати.
— А ви-ж гадаєте, — говорила Проциха, що в нас гаразди, що ми не на такій стежцї? Ой кумко, кумко. Таже бідно дїє ся, так бідно, що прийде ся з голоду вмирати. Але христянин жиє надїєю: тручає біду, як може. Усе: найко та най-ко, Бог ласкав, якось то буде, а то все чим раз тїснїще. Христянин гарує цїлїське житє. Отак цїлий тиждень, як віл у плузї. А все: коби здоровлє, то якось перебуде ся.
— Тим бо то, Процишко, — підхопила Грициха, — коби здоровлє! А ви-ж не видите, які в нас гаразди? Я немічна калїка тай нема вже відай на світї такоі душі, аби менї раду дала. А Гриць — сегодня-завтра.
