ти, що де-де. Усе порозчинано.
Михайло підслухав тай рад був, що має нагоду хруневи в печінки заїхати.
— А тебе-ж хто сюда кликав? Сиди дома та пазь роботи. Може хочеш, аби тобі Грициха заплатила за днину?
Сафат засоромив ся:
— Ви чого хочете з мене, Михайле? Я не пю до вас, то не кажіть менї: Дай Боже здоровлє!
— То що, то що таке? — запитали навкруги.
— Адїть, люде, — говорив Михайло. — Богач собі кривдує, що втратив днину через похорон. Скиньмо ся, ґазди, по крейцарю на богача, бо він утратний.
Надійшов панотець і сказав коротеньку проповідь. Що мав зрештою за піяка богато говорити?
Коли рушив похорон, зірвали ся горобцї з буряну і з поплотини. Жива, гамірлива, сїра верета здоймала ся з берега Грицевого подвіря і, наче гнана вітром, перелетїла понад дорогу тай сперла ся за дорогою на кріслатій, старій грушцї. Горішнїм кінцем вхопила ся за вершок грушки, а долїшнїй підогнула, а потім щесла між гілєм. Горобчики, якби висипані з тої верети, скакали по галузях і цьвіркали.
Зараз за деревищем ішла Грициха, підпираючи ся палицями, тай ритмічно голосила: — Господарю мій! На кого ти нас покидаєш? На кого ти дїти лишаєш дрібні? За що ти на нас прогнївав ся ?…
Сьпів дяка заглушив її голосїнє. Василина йшла похнюплена, а Єрина плакала. Николка їхав із заду за похороном на соняшнику тай бив прутом заімпровізованого коня.
Сафат обізвав ся до Семенихи, що припадком ішла з ним поруч:
— Адїть, Семенихо. Котре щиро жалує, то не вміє красно голосити, бо жаль не дає. Таже то серце крає ся. А котрому байдуже, то так приповідає, якби на книжцї читало.
Всї жінки плакали. Кожда мабуть нагадувала собі якусь свою журу тай плакала.
Проциха заговорила до Михайла:
