Молодїж, що́ в тих часах вже познакомила ся з творами Шевченка, позувала радо на єго героїв, і тому-ж отсей звав ся Гамалїєю задля своєї бундючної вдачі.
— Ой той „вуйко“, поминай єго як звали, — обізвав ся сухорлявий біловусик, що́ від свого жалібно звенючого голосу носив прізвище Єремії, — от вуйко! Вже, вже острив зуби, що вкусить, вже і стогнати став при тій анальоґії моїй нещасній, та якби не мої дуди, — і ту показав цїлу операцию математичну, виписану на дудах від сорочки, — був би я свому старому здорову завіз дулю!
За всїх екзамінаторів відказували молодцї найпаче на професора математики, а сего звали „вуйком“ від єго приповідки: „Е! як тобі всуну трету, то і вуйко тобі не поможе“.
— Ну, хлопцї, про що радите? — обізвав ся новий гість, що́ як раз входив в двері.
— А, servus! servus! Москаль-чарівник! Ти ще тут? Та-ж мав після сериї їхати до….
— Ну, куди?
— Та вже-ж туди, куди сам знаєш, — обізвав ся і Тосьо.
Всї хлопцї впялили очи в Москаля-чарівника, бо-ж і від того, що́ все хитрощами викручував ся при екзаменах, так єго звали.
— Куди? Куди? Ми тобі скажемо. — І передражнюючи Шевченка став Гамалїя деклямувати:
„За горами гори, хмарами повиті,
Між горами села, в зелени укриті,
А між тими є одно
Наче писанка село“.
— Ну, і що-ж дальше? — питав передражнюючись „Москаль“, — що дальше?
— Послухаєш:
„А там батько наче зьвір,
Грошелюбець лицемір;
Бо у него купа гроший,
А дївчина, стан хороший,
Хоч пів сьвіта змір!“
— Ну, на біса, хто-ж вас такої навчив?! Що-ж дальше? — розпитував вже сам розцїкавлений матурист.
