Сторінка:Масляк Володимир. Аристократи. 1896.pdf/21

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

слухав сего обжалованя. На доказану вину братчики видавали засуд, а тогдї вcї, засьвітивши сьвічки собі й пан-отцеви, вели винуватця перед образ сатани. Тут відбувала ся друга дїя церемонїї. Грішник мусїв цїлувати чорта в курячу ногу „аки властелина грѣшной души“, пан-отець з чорної книжки відчитували якісь молитви, а як проголосили „aмiнь“, то самі і всї братчики гасили свої сьвічки, вимовляючи слова: „Справ душу свою, щобись не згас по смерти, як сьвітло сьвічок на земли“.

Ся дивна церемонїя видала з часом добрі наслїдки. Задля самого встиду, щоби не стати позорищем людським, стали люди вистерігати ся своїх блудів, батьки і матери були спокійнїйші о вінцї своїх дочок, ґазди о своє добро, а жид арендар став сходити на дїда.

Воно правда, що така містерия була і дивна собою, а може і з кодексом правним незгідна. Але часи були ще надто сьвіжі по довгих віках зневажуваня людського достоїнства у бідних кріпаків.

Люди інтелїґентні здвигали на ce paменами, другі подивляли дотеп о. Мелїтона, а неприхильна знесеню панщини шляхта була з сего рада. Вона сама славила перед властями єго енерґію, бо, винявши шкоду в пропінациї, радїла вкорочуванєм самовільства хлопів.

Одним словом о. Мелїтон стояв на добрих ногах, єрархія надїлила єго почестями, мужики єго бояли ся і мимовільно навчили ся шанувати, власть мала в нїм доброго помічника в моральнім веденю громади, а шляхта пересьвiдчена, що хлоп, коли не вірить слїпо, дичіє, надїлювала єго також своєю ласкою.


Опроче о. Мелїтон не був злим чоловіком. Сїмю свою любив, для неї трудив ся щиро в невсипущій роботї. Для cycїдських пан-отцїв щирий приятель і добрий суcїда був все готов до помочи або до ради.

Тверді умови житя, — бо все-ж працї мав доволї, — не затерли в нїм слїдів давного молодечого жару. Без него, празник не був празником, а весїлє весїлєм. До нинїшного часу володїв він гарним басовим голосом, знав розказувати гарні приповідки, сьпівати жартобливі піснї, і справдї не було в тій сторонї нї одного сьвященичого дому, де-би він не кумував або не сватував, а всюди старі й молоді радо витали