і щира душа, праведний характер і здібности, витревалість в науцї і розум зробили з часом Тося семінарським Вен'яминком. Ним гордив ся ректор і настоятелї, єго любив митрополїт, знали крилошани.
Зрештою був Тосьо і вродливим хлопцем. Румяне лице, гарний зріст, карі очи, чорний волос, дзвінка бесїда, були також не аби якими прикметами.
Легким кроком сунув він розцїлувати руку о. Мелїтона і з першого погляду сподобав ся о. господареви.
— Бравий хлопець, нїгде правди дїти. Не знати на тобі, а сину, чотиролїтної неволї.
— Славити Бога, добре визирає, — обізвала ся панї Мария...
— Видно, що добре кормили. А „вариха“ яка? Добре харчувала? За наших часів, нехай їй Бог сего не тямить, от баба була! З пекла родом. І чим вона нас не харчувала! Нераз, вибачайте, так черево болїло, що і по тижневи або і більше не робило ся „офіциїв“.
— Тепер якось лїпше, — сказав Тосьо, — троха і дозір лучший, новий ректор!
— От і пригадали вариху, — вмішалася панї Ганна, — таж і я вариха, а сестра з дороги. Прошу, на те, що Бог дав...
— Прошу, прошу, — сказав о. Мелїтон, і рівно в дві пари, він з панею Мариєю, а панї Ганна з Тосем попід руку перейшли в гостинну. Тут порала ся вже служниця, а із здорової вази заносило смачною вонею запашного руського борщу. На першім почеснім місци cїла гостя, насупротив сїв Тосьо, між ними панї Ганна.
— Ну, „domine eminentissime“, від чого-ж зачнемо? — спитав о. Мелїтон, дивлячись зпід ока на „питомця“.
Тосьо заскочений сим питанєм якось не знав, що відповісти, і так що лише сївши, зірвав ся з свого місця і мимовільно перехрестив ся на голос, привикши до сеї функциї за чотири роки семінарського житя.
— Гарно! дуже гарно! так і треба! — обізвав ся о. господар, — воно по теольоґічному і по християнськи, але на гостинї треба обід і чимось другим починати.
І те сказавши до зацїкавленого Тося, підійшов о. Мелїтон до шафки, отворив єї специяльним ключиком, і винявши
