звідси гарно різаний боклачок з золотистим плином, налляв чарку, випив єї і сказавши „помагай Біг!“ наповнив єї Тосеви.
— От від сего братику! Молитва молитвою, а чарка собі не завадить. Тим і треба похрестити тоненький, пісний попівський борщик.
Тосеви стало ясно. Після сего вступу і єму чарка пішла в ротї гладко, а відтак і усьміхнувся на дотеп вуйка. Вуйко за весь час обіду був дуже говіркий. День був пісний, бо пятниця. О. Мелїтон жартував собі з кождої, хоч як добре приладженої страви. З'їсти любив він добре, а без мяса чув себе якось нїяково.
— От і вигадала моя їмость обід для загірських гостий, от славно! Либонь чи не прийде ся подибати нинї з оселедцем... Тосю! знаєш ти гимн на честь семінарського оселедця?
І не ждучи відповіди став о. Мелїтон деклямувати з патосом славну сатиру на семінарський харч:
„Вставай, вставай, протри очи,
Хоч не спав-єсь сеї ночи,
Бо тя вчера накормили,
Фафулицї наварили.
|
|
Пан селедець у мундурі,
Що му лоб об'їли щурі,
На тарели лежить боком
І дивить ся одним оком...
|
|
„Гейже, гейже, весели ся!
Що з'їш завтра, не жури ся,
Їда — марність сего сьвіта,
Ректорови многа лїта!“
— А що ? правда, ще тямлю, а ти знаєш сю пісню?
— Знаю, — відповів Тосьо, — і засьпівати знаю.
— А сьпiвалисьте єї часто?
— Либонь чи не що дня. Видно і давнїйше не гаразд лїпше було, як тепер в cїм дїлї.
До столової внесено на полумиску гарно звареного щупака.
— От оселедець! на такого пишемось оба. Що? правда, domine?
— Verissime, profecto verissime, — була відповідь Тося, а панї Ганна стала гостий своїх запрошувати до сеї
