— Уявіть собі єго перестрах, коли на донос якогось лизуновича дістав приказ ставити ся сейчас перед лицем митрополїта, а сей сего струдженого далекою, бо аж з глибоких гір ведучою дорогою, приймає, не вислухавши єго вперед, лайкою і польським словом.
— Але-ж за що? може була єго правда?
— По причинї доносу, що з хлопами жиє, як з рівними собі…
— Не могло так бути; міг боронити ся!…
— Було. А було й так, що прийшло до такої оборони, якої митрополїт з роду не чув…
— Що-ж? до якої?
— Побачивши, що переборщив, подобрів і став розпитувати, що чувати більше в єго парохії.
— А делїнквент?
— Відповів з місця: „ Що-ж чувати? От, як у нас на селї! Люди говорять, що сьв. Юр їздить на кони, а наш митрополїт, вибачте, Високо-Преосьвященний, на свини!…
— О, добре! Бігме, Боже, добрий собі. Хто-ж се був такий мудрець? бо справдї Соломон!…
— Старенький о. Михайло з Д.; ви, бачу, єго знаєте.
— Знаю, знаю. От, доведи Боже ще старого побачити; от і побажаю єму успіху…
— Се-ж вам факт і примір.А чи думаєте, вуйку, що окруженє владики інакше? Ви може не буваєте там часто, то і не знаєте того. Спитайте „собратий“ знаючих близше тамошні обставини, хто се є „капітульні ланцухові бриськи“, — вони вам розкажуть. Гордість і гордість і дивна, а так духовенству нелицююча псевдошанська, вдача. Коли ідеш до котрого, стій перед порогом або в сїнех, як в передпокою ексцелєнциї, і тому Юр собі туди, духовенство туди, а по серединї бідна, темна паства, над котрою працює ся без пляну, без витиченої мети, і хіба так робить ся, щоби чужі пекли свою бульбу в попелї нашої нездарности…
Тосьо говорив правду. О. Мелїтон сам не міг позабути того легковаженя своєї особи, як і він бував за своїми дїлами у сьв. Юра. Там найшов він февдалів кастових, а не найвисших сторожів народної церкви.
— В тім може троха і твоєї правди, — обізвав ся він по хвили до розгоряченого своєю бесїдою свояка. — Так
