сту“. В половинї села повернули знов на гарну леваду, а нею вже вертало ся знов під гору на приходство. Від горішного села надійшов гурт женцїв, розкішних здоровлєм, веселих сповненєм цїлоденного труду. Попереду бігли, збивши ся в купку, поквітчані дївчата, далї побренькували косами парубки. Он там на скрутї порівнавши ся, ударили у всї голоси. По вечірній тиши, по росї вечірній пішла луною весела, дзвінка пісня:
„Над річко́ю, над бистро́ю
Спізнав ся я з дївчино́ю;
Над річкою з береже́чка
Пригортала до серде́чка…“ —
і нараз, як бритвою втяв, затихла, бо з гори з дзвіницї загомонїв голос дзвона, найперше одного, відтак всїх, мов одної сьпівучої сем'ї. Гомін той застогнав якимсь сумовитим, жалібним звуком, заводив голосячи сумної. Похилились женчики до долу… повклякали, похрестились, познимали й собі капелюхи рівнаючі ся з ними пан-отцї і шепнули „вічная память“. Над селом гасло останне зарево минаючого дня, а в селї згасло одно тихе, трудяще житє, і по єго душі голосили як раз жалібно дзвони…
|
|
Гостї повечерявши пішли спочивати. Для панї Мариї вимощено вигідне ліжко в гостинній, а Тосеви постелено на верандї, бо просив о се тому, бо в покоях було душно. І мати і син позасипляли вже давно спокійним сном під дахом гостинним. На приходстві затих давно гамір буденного руху. Сьвітило ся лишень в канцеляриї о. Мелїтона і в челядній. Панї Ганна пильнувала сьвіжого печива, а о. Мелїтон, надївши на голову папафійку, зложив руки і як раз кінчив вечірні свої молитви. Відмовивши послїдне „Славословіє“ і „Господи помилуй“, хрестив ся він з лицем зверненим до сходу, а в тій хвилї вийшла й собі з челядної панї Ганна і, присївши на лавочцї під двома розлогими липами, видно чекала на свого чоловіка.
— Що-ж? сплять вже? — поспитав він, наближивши ся до жінки і сїдаючи побіч неї на лавцї.
На тім місци обоє супруги в лїтній порі відбували звичайні свої сиєсти. На тій лавочцї сїдали вони від давних
