Гуторено якось поважно, без крику. Всїх очи були звернені на осьвітлені вікна в південно-західнім розї ратуша; навіть жовняр стоячий на „відваху“ часто-густо позирав в гору, на ті смуги з вікна падучого сьвітла.
Між тим проявили ся вже і познаки нетерпеливости. Всїми улицями, що́ вели до ринку, отже і з Адамівки і з Міточка і з Сїльця і з улицї, що́ вела до садиби Потоцьких, села Раю, напливало чим раз більше учеників, і не було між ними нї одного, щоби, побачивши сьвітло в вікнах ратуша, не кликнув: „Що, ще нї?!“
— А то їх мучить, пек би єму було! — визьвірила ся якась поважна, товстенька міщанка.
Довго і вона вже стояла при цимбринї мійської кирницї, видно і вона чогось дожидала.
— Кумо, що се за мука? От звичайно при комісиї та при зеленім столї. Воно, правда, і там пріють, але там летять лиш питаня, а не кулї, як під Кенїґрецом, — твердив якийсь здоровий герой зпід Садової, що́ три роки тому принїс звідтам хрест і абшит, але лишив ногу.
— Ну, та правда, — доповіла різничка Ральчиха, але все-ж воно не жаль єму дїтий людських, та тримає їх від самої другої до опівночи.
— Та звичайно „Maturitätsprüfung“! — додав якийсь по внїшнім виду своїм наче послугач судовий.
Воно і справдї було так. В ратушевім будинку на першім поверсї містила ся ґімназия, а там вже від тижня в тій крайній сали відбував ся екзамен зрілости (доспілости). Нинї сїдала послїдна серия. Шістьох молодцїв пріло там вже від самого ранку. До короткої перерви обідної не упорали ся навіть з третою частию предметів. Вся вага екзамену спочивала в предметах пообідних, а ті тревали нераз до опівночи.
А нарід користаючи із гарного часу і вже-ж, що доля молодого чоловіка все і кождого розцїкавлює, приходив на ринок і тут серед ожиданя стояв поти, поки не довідав ся про судьбу кождої сериї.
Екзамен зрілости, та ще в малім місточку, се питанє не аби яке. В такім тихім кутї, де цьвітом інтелїґенциї урядники, а цьвітом молодїжи — ґімназиясти, молодїж учить ся і росте під оком всїх горожан; вони подїляють єї смутки і єї радість.
