знакомі. О. Мелїтон казав візникови при коршмі повернути „гайта“. Нарід, побачивши двох пан-отцїв, бо поруч о. Мелїтона сидїв Тосьо, познимав капелюхи. Пан-отцї кликнули „Слава Ісусу Христу“, нарід похиляючись поклоном відповів „Слава на віки“ і пропустив зручно повертаючу в село бричку.
— Гов! — кликнув о. Мелїтон.
Візник стятнув важки, а конї заперли ся передними і стали на місци.
— Люди добрі, єґомость ваші дома?
— А деж-би? Дома. Приймають гостий.
— Ну, добре. А у вас по вечірни?
— Та ще нї, прошу єґомостя, — у нас пізно.
— А чого-ж у вас так коло коршми шумить, коли ще не по вечірни?
— А щож, — обізвав ся якийсь урльопник досить визиваючо, — славити Бога не гремить тай шумить!
Громада зареготала ся, а пан-отець збиті з пантелику, бо пригадали собі, що не в своїй парафії стали моралїзувати, потиснули на візника. Небавом бричка зникла.
А Тосьо ще вчера по обідї не сподївав ся, що він туда їхати ме. Вуйкова повага, та ще й ся обставина, що Тосьо не мав нагоди єго добре пізнати, зблизити ся до него, одно і друге відбирало єму сьмілість і відвагу вияснити прямо суть дїла свого. О. Мелїтон довідав ся від жінки, за чим Тосьо приїхав, але чекав на перше єго слово. В суботу рано хоч і говорило ся між ними про ріжні речі, а все-ж найбільше про полїтику, Тосьо не виявив ся з нїчим ; о. Мелїтон хоч обіцяв собі взяти єго на екзамен, чи не хотїв, чи зволїкав. Так зійшов час до обіду. Після обіду і супочинку піддав о. Мелїтон гадку піти скупати ся. Тосьо рад був сему і аж після купелї мусїв відкрити перед вуйком всї свої сердечні наміри.
Холодна вода лїсового водопаду покріпила їх нерви; після цїлоденної спеки оба чули себе в добрім розположеню. О. Мелїтон, закуривши після купелї люльку, став за час повороту домів добирати си до сердечних тайн хлопця.
— Нy, domine, а так з семінара не виходили ви нїколи на сьвіт?
— Чому нї, на прелєкциї до унїверситету щоденно.
— Е, та я не про академію і про прелєкциї.
