— Що-ж робити, вуйку! Через чотири роки тілько сьвіта взриш, що за час вакаций. На май не кождому вільно їхати. На питомця з першого і другого року панни не дивлять ся, а відтак за одні вакациї перед пасторальною часу таки мало розглянути ся так, щоби бути певним, куда ударити, а року ба й двох тратити шкода. Товариші отже взяли ся на той спосіб і він добрий. Після четвертого року їде по кількох в одну сторону, тож лекший вибір і приступ, бо нема конкуренциї.
— Чи-сьте жидівське „Chasuke“ зробили з ваших залицянь? А якже прийшло до сего, що тобі як раз туди велено їхати?
— Річ товариської любови. Товариші питають самі тих, що їх найбільше люблять, куда вони виберають ся і вже після того уступають їм тоті сторони, де вони хотять пробувати щастя.
— Гарно, дуже гарно, і добре ти, сину, зробив, що так отверто звернув ся до мене. Позволь, що й я таким буду.
— Будьте ласкаві.
— Не роби собі великої надїї. Се дім гордовитий. О. Софрон — аристократ, він дочку либонь за пана видасть!
Тосьо зажурив ся поневільно. Нїгде правди дїти, Зоня впала єму в око, він і доси образ єї хорошої, нїжної стати носив в своїм серци. Вона сподобала ся єму з лиця, з очий, з танцю, з своєї дзвінкої бесїди; нею вона линула таки просто в глубину єго душі. Кілька годин того балю вистало, щоб по нїй остав ся в серци Тося слїд живий, незатертий, а товариші ще й своє придали.
— Тобі вона як раз під пару. Твоїм сватом і сам ректор був би, а дорога легка. Ректор — шваґер архипресвітера, а сей єї вуйко. Сьвідоцтва моральности оба тобі не відкажуть.
— Та що-ж робити, — сказав Тосьо; — дадуть, то дадуть, а нї, то вже Божа воля, але поїхати треба і коли ласка, вуйку, прошу, щоби з вами...
— Поволи, сину! Не так скоро; подумаєм. У мене в сїм тижни празник; бо „собор Гавриїла“ в четвер; поїдемо просити, а там побачимо...
Тосьо втїшив ся. З живою радостию вхопив він руку вуйка і поцїлував єї сердечно. О. Мелїтон дотримав слова.
