Відправивши на другий день вечірню зараз після великої служби — казав в годину після обіду запрягати, а за другу годину вже оба з Тосем доїжджали до хати о. Софрона…
Перед широкою і гарною верандою не звичайного попівства, але справдї панського дому, висїв з брички найперше о. Мелїтон, а за ним з бючим серцем Тосьо. Ступаючи вигідними ступенями лагідних сходів, увійшли оба на веранду, але вдарила їх якась незвичайна тишина. На другім боцї дороги було гумно. На дворищи видно було повози, брички, найтичанки, отже з'їзд гостий мусїв бути великий, але в дома було якось тихо.
— Певно в городї гуляють, — сказав стиха о. Мелїтон до Тося і не спостеріг, як з дверий, що́ вели до сьвітлицї, вибіг молодий, гарний, але блїдий собою мужчина. Був се син старший о. Софрона, перед трома роками також кандидат стану духовного, відтак, — покинувши семінарські мури, — правник.
Він чи зачув приїзд нових гостий, чи був в сьвітлици, сам вийшов насупротив о. Мелїтона.
— А, отець канонїк, витаєм! Але кого я бачу? Шматяр, як ся маєш?
Не забув товариш Тося з першого року теольоґії, що Тосьо мав тогдї довірочний чин під своїм числом, чин шматяря або завідателя шматєм своїх товаришів.
— Здоров, товаришу! От, як бачиш, гостюючи у вуйка і до вас заблудив.
— Просимо, просимо. Мої і гостї в городї під липами, бо в хатї душно. Але перепрашаю, я сей час дам знати татунцеви.
Поки що о. Мелїтон поправив перекривлений обойчик, красною хусткою отрішував з себе порох, а Тосьо, побачивши на стїнї веранди зеркало, виняв з кишенї гребінець і став розчісувати своє буйне волосє.
— Витаєм, витаєм! — говорив до прибувших гостий о. Софрон, бо вже від сина довідав ся, хто приїхав.
Слова „витаєм, витаєм“ говорив о. Софрон з якоюсь дивною а неприродною повагою. Рослий і заживний, з ве-
