своїх слїз, натягнув лишень крису від капелюха і наче хотячи приглушити жаль чи смуток кликнув:
— Панове громада! чого-ж стоїмо?! Дальше на перед, відведїм нашого ментора в хату.
Чи єму завидно стало сего скарбу, що́ був у Тося? Чи не було вже у него матїнки? Не знати. Сильною рукою промостив собі дорогу і таки силоміць дотиснув ся до матери, радої своїм сином, взяв єї під лїве рамя і так оба з товаришем шкільної лави, що́ підтримував матїр з правого боку, звернули в той бік ринку, що з него вела улиця на підгородє в Адамівку.
Цїлий гурт ішов справдї, наче-б сьвяткував обхід. Видно було як в день. З гори сияв повнолиций усею силою свого сьвітла, по боках улицї ставали люди гуляючі по нічнім холодї, а серединою ішла молодїж та ще й яка. Жива, палка… щаслива. Всї переборовши послїдну запору, що́ віддїлювала їх від ширшого сьвіта, чули ся сизими молодими орлами, повними сили до лету в далеку дорогу житя. На сей рік не упав при екзаменї нїхто з них. Видно праця принесла свої овочі, і то праця не аби яка. Велика єї часть довершила ся силою взаїмної любови між товаришами. Першим між ними до дружної жертволюбности був Тосьо; він був для всїх провідником, для всїх учителем-помічником, єму та почесть годила ся.
В перших рядах довгої колюмни хтось затягнув піснї, і піснї ще не так давної:
„Щасть нам, Боже, щасть нам, щасть,
Розвивати руський цьвіт…“
Хор молодих, дзвінких голосів рванув ся з гурту, ударив гомоном о мури камениць і залунав в нічній тишинї либонь чи не на все місто, та затих як раз аж на скрутї в сю маленьку, тїсненьку уличку, де між садами та тинами крили ся у затишку малі і більші домики, в котрих жили бідні люди, а при них містила ся шкільна молодїж…
Ще один хор другої піснї перед фірткою, і найперше товариші, відтак і другі з гурту стали прощати ся з Тосем і з єго материю.
— До побаченя, до завтра! — і за хвилю гурт вертав назад улицею, а мати оперта об рами сина входила до свого тихого, вдовиного кутика.
