втихає й надалі. На Лівобережній Україні московске військо душить заворушення проти козацької старшини, яка ступнево повертається у царске дворянство, а на Правобережній Україні — на Поділлі, Волині, Київщині — міщансько-селянська стихія ще грізніше йде проти землевласників та їхніх агентів орендарів.
Гайдамаччиною називаємо оцей самий повстанський рух на західній Україні (Правобережжі), що протягом XVIII ст. трьома хвилями протягнувся через ці землі, не знаючи стриму у своїй помсті паразитам. Найбільшої сили цей рух дійшов у 1768 році, коли-то під проводом Гонти та Залізняка, під керуванням Запоріжжя попіленно всю Київщину, Поділля та Волинь. Це повстання, що його згодом оспівав Т. Шевченко.
Гайдамаччина втихла лише тоді, коли московьке військо люто її здушило; військо це покликала собі на поміч польска шляхта. В наслідок цеї гайдамаччини, стався розділ Польші, прилучення правобережних українських земель — крім Галичини й Буковини — до Росії та знищення Запоріжжя (Запоріжської Січи), звідкіль виходили що-раз нові кличі до повстань.
Москва, здобувши нарешті доступ до Чорноморських портів, старається всякими засобами закріпити за собою володіння родючою українською землею, що в той час уже широко торгувала із закордоном пшеницею. До цеї справи вона підходить уміло: спершу вона вдовольняє своїх капіталістів самим Лівобережжям, де раніш за все треба було ліквідувати гетьманщину та козацький уклад. Коли того було дойдено, вона пригарбала і Правобережжя. Страх „мазепинства“ навчив російських капіталістів уміло використовувати класову боротьбу вкраїнского громадянства: вони ставали раз по стороні одних, раз-по стороні других, переводячи помалу козацько-громадський уклад під московську владу.
До часу прилучення Правобережжя на Лівобережжі не було вже ні гетьманства, ні козацьких полків, ні небезпечної Січи Запоріжської, а була вже скрізь московська
