робітничого класу“ засновується в Київі в 1895 році. Згодом ця Спілка приймає назву „Южный рабочий“ і закладає власний орган „Робоча газета“. Через рік такі союзи закладаються в Миколаїві під проводом Троцького, в Одесі, де працював Стеклов і Циперович, у Катеринославі та Харкові.
Правда, де-які з цих спілок не могли порвати з методами боротьби народників. В Харкові, напр., в такій організації було багато членів Народньої Волі, що і складали фракцію терористів. Тут була також окрема фракція федералістів з Микитиним на чолі. Ця фракція, між иншим, додержувалась і терору. З неї-то й вийшов план замаху на Олександра ІІІ в 1887 році, що його виконали полтавські терористи з А. Ульяновим на чолі. Але всі ці кружки ступнево очищалися від народницьких і національних пережитків.
Коли між революціонерами пішла боротьба за програм і тактику, українский національний рух що-раз більше переходить у сторону реакції, обмежуючися самими культурними питаннями; він ставиться вороже до вкраїньских революціонерів, що шукали эдиного фронту проти пануючого укладу. Немаючи ніякої політичної лінії вкраїнські культурники устами Мордовця заявляли свою лояльність до уряду, показуючи, що національно-культурний рух навіть сприяє самодержав'ю, бо він бореться із соціялізмом. Вони ще раніше — в 1876 році, бажаючи виявити своє вірнопіддання і лояльність самодержавію, організували навіть у Київі спілку для вербування охотників проти турків — ніби то в оборону Сербів. За цю лояльність генерал Черняїв казав сікти різками членів цієї спілки, коли вони як охотники не годилися до польової служби.
Таке відношення українських патріотів до революції очевидно не могло з'єднати національному питанню оборонців у соц.-дем. гуртках, що і, побачивши таке рабство культурників, одвернулися від них із відразою, і вважали їх за неменших своїх ворогів, як і дворян та самодержавний уряд; тим самим соц.-дем. гуртки здебільшого вороже ставилися и до вкраїнських національних домагань, що ставили для них такі перешкоди в революційній пропаганді.
