Центральна Рада та її міністри, в Голубовичем на чолі стратили всякий вплив на управління окупованою територією. Німці з власної ініціятиви видали т. з. посівний закон, повертали назад у власні маєтки буржуазію та поміщиків обезброювали військові частини Центральної Ради; між иншим обезброїли вони й обидві „сині дивізії“ генерала Зелінського, зазначаючи, що вони мовляв, збольшовичилися. Нарешті, на 29 квітня 1918 року вони скликали з'їзд українських хліборобів, що оголосив генерала Скоропадьского гетьманом України.
Центральная Рада пробувала протестувати, але німецький лейтенант розігнав її та заарештував Голубовича, Ткаченка й инш. членів міністерства Центр. Ради. Грушевський випадково втік від арешту. Голубовича німці посадили на лаву підсудних і поставили йому за провину порушення громадського порядку і змову. Такий був кінець Центральної Ради, що родилася з величного національного екстазу і впала жертвою своєї продажности відносно революції, жертвою своєї контр-революційної політики. На Вкраїні почав відновлюватися під охороною німецьких штиків буржуазний порядок з капіталістями та поміщиками, що навіч прямували до монархичної реставрації, до єдиної, неділимої Росії.
Гетьманський переворот довершили три групи: консервативні поміщики, що з приходом німців знову організувались у колишній „Союз Земельних Власників“, назвавши його тепер „Всеукраїнським Союзом Земельних Власників“; ліберально-демократичні поміщики та куркулі, які ще 15 жовтня 1917 року об'єдналися на чолі з Шеметом та Липинським, для боротьби з Центральною Радою, в „Українську демократичну хліборобську партію“; і врешті шеф німецького генерального штабу в Київі Гренер — душа того перевороту. Перші разом з Гренером заздалегідь думали про реставрацію монархичної Росії. Для здійснення цієї
